НЕ СТРАШНІ КАЙДАНИ, СОЛОДКА ТЮРМА!..
каганців, що засвічувалися в халупах подільських ремісників. Йому здавалося, що вогники ті горять на самісінькому дні яру... Так, сімдесят років промайнуло відтоді. Давно, давно вже немає того будиночка. На його місці виросла сучасна кам'яна будівля, в якій міститься поліклініка для вчених. Одного квітневого вечора звідти вийшло двоє - старий чоловік і дівчина. Старому було багато років, а якщо сказати точніше, то без трьох років дев'яносто. У поліклініку його майже силоміць привела онука. Сам він терпіти не міг лікуватися, вважав себе здоровим, хоча старе тіло його було вкрите шрамами, поколоте багнетами. В юності його шмагав різками урядник, топтав ногами фабричний майстер; він голодував, сидів у царських тюрмах, замерзав на каторзі в Якутії, хворів тифом, цингою, але зніс усе... І тепер, вислухавши його, лікар сказав: - Нічого не знаходжу, невеликі вікові зміни. - Даремно ти мене притягла сюди,- бурчав він, а сині молоді очі його ласкавим поглядом обнімали онуку. Старий тільки вдавав, що гнівається, а насправді він був щасливий, що знову побачив одноповерховий дерев'яний будиночок з дзвоником на дверях і рогожкою на ґанку... Але будиночка немає! Є поліклініка у великій кам'яній будівлі! Поліклініка з просторими кабінетами, з лікарями у білих халатах. Ну, то й що? Все одно старий бачив той будиночок! Адже те, що дороге нашому серцю,- не зникає, воно живе разом з нами і після нас... Старий ступив крок до яру. А от яр майже зовсім не змінився! Такий самий крутобокий, порослий бур'яном і полином, засипаний торішнім листям, і так само тягне з його дна вогкістю, і дзюркоче внизу тихий струмочок. І та ж сама гора Киселівка - якщо дивитися прямо, і та сама Андріївська церква, якщо повернути голову праворуч. От тільки дерева повиростали, і тепер на схилах уперто шумить на весняному вітрі густий ліс... Старий поглянув на онуку, милуючись її ніжним юним обличчям. Вона стояла, злегка піднявши голову, примруживши світло-карі очі. Він дивився на неї, і спогад про давній-давній вечір молодо прокинувся в його душі. - Микольцю,- сказала Маша, повернувши до нього бліде обличчя,- Петра засудили до заслання в Туруханський край. Я поїду до нього, коли закінчу гімназію...