НЕ СТРАШНІ КАЙДАНИ, СОЛОДКА ТЮРМА!..
- Микольцю! - сказала Маша, повернувши до нього бліде обличчя.- Петра засудили до заслання в Туруханський край. Я поїду до нього, коли закінчу гімназію... Через два місяці разом з Сергієм Івановичем і Дімкою він проводжав її. Сергій Іванович, схудлий і почорнілий, кріпився через силу, силкувався усміхатися, робив якісь зауваження Дімі, щось кричав Миколці, котрий стояв з Машиними валізами біля самого вагона. Та ось пролунав перший дзвоник. Сергій Іванович пригорнув доньку до себе, не маючи сили відпустити, потім різко відсторонив від себе. Знову дзвоник. Миколка з валізами пройшов до вагона слідом за Машею. Вона поцілувала його в чоло, притулилася до його плеча мокрим від сліз обличчям: - Я знаю, ти допоможеш їм. Іди, іди вже, Микольцю! Хлопець стрибнув з поїзда вже на ходу, і довго біг за ним, поки бачив її у вікні вагона. А колеса вистукували щось одноманітне і зле, щось схоже на "на-зав-жди". Потім поїзд зник з очей, залишивши після себе легкий запах гару, а Миколці здалося, що в нього вийняли серце. Він підійшов до Сергія Івановича, узяв його під руку і повів, як маленького. - Навіщо я її відпустив? - з розпачем спитав Сергій Іванович. І все, що говорив сам собі довгими безсонними ночами, що хотів, але не міг сказати доньці, сказав Миколці. - Чи ти знаєш, що таке Туруханський край? Тундра неозора, неймовірні, страшенні морози, птахи падають на льоту мертві... Куди вона поїхала? Вона ж, як билиночка. Це страшно. Чому ти мовчиш, ти чуєш мене? Так, він чув. Але він знав, що Петрові і Маші не страшні кайдани, солодка тюрма... ЕПІЛОГ Колись, сімдесят років тому, тут стояв одноповерховий дерев'яний будиночок з двома віконцями. Напроти будиночка, за два кроки від нього, темнів яр, крутий, стрімкий, густо порослий курячою сліпотою і полином. На дні його в заростях бур'яну протікав струмок. Звідси, з височини, на якій стояв будиночок студента Петра Волинця, добре було видно злиденні вулички Заканав'я. Петро Волинець любив у передвечірні години дивитися на крихітні вогники