НЕ СТРАШНІ КАЙДАНИ, СОЛОДКА ТЮРМА!..
живе Перше травня! Хай живе соціалізм!" "Геть царське самодержавство!" "Хай живе свобода!" Рвалися з вікон на волю пісні, чудові пісні революції - "Інтернаціонал", "Марсельєза", "Варшав'янка". І раптом Миколка почув дорогий знайомий голос: Шалійте, шалійте, скажені кати, Годуйте тиранів, будуйте тюрми... Це співав він, Петро Волинець, його друг і учитель. Він співав, вимахуючи червоним шарфом, тим самим, який призначався загиблому на царській каторзі народовольцеві. Миколка не міг бачити, як у камеру, де стояв на залізному відкидному ослоні, підтягнувшись до віконця, Петро, вдерся розлючений наглядач, як він репетував, намагаючись стягнути його, затуленого товаришами. Миколка чув тільки голос Петра, підхоплений іншими голосами. За волю народу, за його права, Не страшні кайдани, солодка тюрма, Бо вільного духу не скути в кайдани, На смерть! На смерть, на смерть вам, тирани!.. Він прийшов додому о дванадцятій годині ночі. Стурбований Іван не лягав спати і хотів як слід вилаяти племінника. Та побачивши його обличчя, ніби осяяне радісним світлом, нічого не сказав, тільки похитав докірливо головою. Наступного дня після роботи Миколка пішов до Петрової матері. Двері йому відчинила... Маша. Він розгубився і зрадів, побачивши її тут. Вони увійшли до кімнати, де на канапі напівлежала Лідія Миколаївна. З того, як Маша дбайливо прикривала пледом їй ноги, як по-хазяйському, проворно і безшумно рухалася по кімнатці, Миколка зрозумів, що вона тут не вперше. І ще він зрозумів: не гостя Маша в цьому домі, а улюблена дочка. - Як ся маєш, Колю? - спитала Лідія Миколаївна. Він стрепенувся, схопився з стільця, крикнув тріумфуюче: - Я бачив його! Я Петра вчора бачив! І розказав про все. Маша і Лідія Миколаївна сиділи, обнявшись, не ворушачись... З дому Миколка вийшов разом з Машею. Тьмяні вогники каганців горіли внизу у вікнах, на вулицях Подолу, і Маші та Миколці, так само, як і Петрові колись, здавалося, що вони горять на дні темного і глибокого яру.