НЕ СТРАШНІ КАЙДАНИ, СОЛОДКА ТЮРМА!..
радів з її уваги, зі світлих іскорок, що спалахували в глибині очей. Маша дала йому книжку Шпільгагена "Один у полі не воїн", але, прийшовши додому, він читати не схотів. Ліг на свій тапчан і, як завжди, швидко заснув. Сни йому снилися тої ночі дивні й холодні. Снилася річка і крижина, на якій стоять троє - він, Петро і Маша. Раптом Петро зісковзнув і зник під водою. А вони з Машею пливуть удвох по річці. Над ними кружляють зграї білих і синіх птахів, а навколо кришаться на шматки такі ж самі - білі і сині - крижини. І нема кінця-краю цим крижинам і птахам, цій річці, по якій пливуть вони удвох з Машею... З кожним днем ставало тепліше. Небо не яскраво, але радісно світилося крізь голі, та вже оживаючі дерева, ледь чутно тріскалися набубнявілі бруньки. Настав квітень. Місто ожило, навстіж розкривало сонцю вулиці і площі, скоряючись веселій і дзвінкій владі весни. І на Подолі погосподарювала весна. Брудні двори стали схожі на лужки, поміж камінням бруку пробивалася ніжна зелень, дітлахи з вереском гасали вулицями, протяжні гудки пароплавів лунали на Дніпрі. Перед паскою у майстерні роботи було - хоч відбавляй. Щодня Миколці доводилося відносити в собори й монастирі єпітрахилі та ризи для священиків, поставці та кіоти. Якось до живописця Семена прийшов Василь. Покликав Миколку, сунув у руку записку, прошепотів: - Передаси своїй сусідці, Маші. Василь підтримував зв'язок з Петром через знайомого пономаря тюремної церкви. Записка була без конверта, і Миколка прочитав її. "Люба моя, кохана, не турбуйся про мене,- писав Петро.- Мені добре. Крізь віконце я бачу небо, а уві сні - твої очі. Я щасливий, що живу так, як велить мені совість, живу для своєї правди". А другого дня Василь знову прийшов до свого приятеля Семена. Вибравши зручну хвилину, підійшов до Миколки, дав йому грошей, сказав, щоб він щодня купував червоний тютюновий папір і тютюн "Золотий" і передавав йому. Попередив, щоб купував у різних крамницях, а кому і для чого це потрібно - не сказав. Миколка не виявляв цікавості, бо здогадувався, що це потрібно Петрові, Василеві та їхнім друзям.