ЛЬОДОХІД
- Що ви сказали, добродію? - посміхнувся прозорими голубими очима жандарм. - Нісенітниця все це,- потомствене дворянство, родовідні книги... А втім, робіть своє діло, коли маєте на це право,- роздратовано озвався Комарницький.- Ідіть, перевертайте все догори дном, та якщо можливо, постарайтеся акуратніше поводитися з книжками. - Можна, чого ж ні,- миролюбно погодився ротмістр, догори дном, якщо можливо, постарайтеся акуратніше пово- Узяв у руки "Кобзаря", перегорнув кілька сторінок. - А-а, чув. Зухвалий поет, на малоросійському діалекті пише... - Дурниці, немає ніякого малоросійського діалекту! - вихопилося у Комарницького. Він хотів ще сказати, що великий Шевченко писав українською мовою, що його ім'я не годен навіть вимовляти жандарм. Та чи варто розмовляти з цим нікчемою, з цим представником підлого голубого відомства? Комарницький одвернувся від ротмістра, опустив голову. Не помітив, як до нього підійшов пристав. - Пардон, пане Комарницький, встаньте, будь ласка, я повинен, гм... і вас обшукати. Знаєте, мої обов'язки... - Собачі обов'язки! - спалахнув, підводячись, Сергій Іванович. - Пане Комарницький, мені доведеться записати ваші слова до протоколу,- зауважив ротмістр. Пристав повивертав кишені домашньої куртки Сергія Івановича, обмацав його. - Ну, от бачите, все добре, нічого особливо крамольного не виявлено. Маю честь кланятися! Ротмістр обвів поглядом кімнату, де безладно валялися розкидані на підлозі книжки, поплескав по плечу Діму, що грався зі своїм гусаром, і вийшов. Слідом за ним рушив і пристав, за приставом - Степан. Миколка встиг шмигнути в кухню, і його не помітили. Коли двері за непроханими гістьми з грюкотом зачинилися, він увійшов до їдальні. Маша і Сергій Іванович, похнюплені й мовчазні, сиділи за столом. - Доброго ранку! - затинаючись, промовив Миколка. Ох, який же недобрий був цей ранок! Та він хотів їх якось розважити, розговорити, а з чого почати, не знав. І раптом він згадав: