МИ ЙДЕМО ТІСНИМ ГУРТОМ...
Миколка взяв тоненький, в декілька разів менший за газету, аркуш, на якому було написано по-українському: Гей, не дивуйтесь, добрії люде, Що на Вкраїні повстало... А під словами народної пісні намальовано карикатуру. Вона зображувала величезні, як голоблі, канчуки. Перед ними у молитовній позі схилилися піп з кадилом, пузаті глитаї - куркулі. Поряд стояв пристав з шаблюкою на боці, за ним - жандарми. Що ж вони роблять? Становлять селян на коліна. На коліна перед... канчуком! Миколка довго, задумливо розглядав карикатуру. Усе, все було, як того квітневого дня в його Карлівці, і він насилу стримав готовий вирватися з грудей стогін. Голоси братів, мертве обличчя матері, висохле тіло дідуся Гната, посвист нагайок, страшний крик батька: "Солдатики, братики, що ж ви робите?" - усе це миттю промайнуло в його свідомості. - Знаєш, Миколко,- сказав Петро,- минулого літа "Искра" розказала про все, що пережили наші земляки. Про неврожай, голод, про те, як хліб із комор вивозили, як розправилися з невинними людьми царські слуги. Вся революційна Росія вже знає про це!.. Миколка заплющив очі, намагаючись уявити, де на його глобусі знаходиться Лейпціг, а де Лондон. Там, у цих чужих, далеких містах, живуть справедливі, сильні люди. Перебуваючи за тридев'ять земель від своєї батьківщини, відділені від неї кордонами, поліцейськими багнетами, вони борються за її свободу і щастя, ладні щохвилини віддати за це своє життя. Ось що зрозумів у той вечір в будиночку на Вознесенському спуску Микола Петренко.