МИ ЙДЕМО ТІСНИМ ГУРТОМ...
"Машенько, рідна! Яку радість приніс мені твій коротенький лист! Ти пишеш, що хочеш бути поряд зі мною. Люба моя! Душу свою і надії, все, в ім'я чого живу і борюся,- я б тобі відкрив і довірив, але зрозумій, я боюся за тебе, я хочу, щоб ти жила, не знаючи горя й печалі. А що чекає мене? Тюрма, каторга, злигодні... Пригадуєш, якось увечері,- це було невдовзі після нашого знайомства,- ми з тобою сиділи біля розчиненого вікна, за яким шелестів пожовклий клен, і ти читала мені вголос Полежаєва: Не розы светлого пафоса, Не ласки гурий в тишине, А смерть, секира и колеса Всегда мне грезились во сне... Ні, не думай, люба моя, що я намагаюсь постати перед тобою героєм. Шлях революційної боротьби обрав я не тільки за велінням душі своєї, а й з веління розуму, цілком свідомо. Не турбуйся про мене, ніколи ще я не був таким сильним. Рана загоїться, але шрам, мабуть, залишиться назавжди..." Він закінчив писати, вклав листа в конверт, простягнув його Миколці й попросив: - Віддай їй сьогодні, братику, постарайся як-небудь. Ось уже два тижні, як Петро ніде не показується, не ходить ні до університету, ні на уроки. Через Миколку переказав, що тяжко захворів.