"МИ ЗРЕЧЕМОСЯ СВІТУ СТАРОГО"
- Геть! Хай живе свобода! - почулися вигуки, і вся ця строката юрба, серед якої мелькали сіряки, свити, гімназичні пальта і кашкети з кокардами, сколихнулася, рушила на Костянтинівську. Тут до неї приєднувалися люди, що поверталися з ярмарку або йшли туди, і раптом чийсь сильний голос заспівав: Вихри враждебные реют над нами, Темные силы нас злобно гнетут, В бой роковой ми вступили с врагами Нас еще судьбы безвестные ждут... Натовп підхопив пісню, спершу невлад, неголосно, ллє з кожною хвилиною пісня міцнішала, звучала упевнено і владно. Миколка, що йшов по Межигірській, де виконував доручення Романа, побачив натовп, а в ньому помітив знайому білячу шапочку. Проштовхнувся до Маші, став поряд. Вона взяла його за руку, шепнула: - Співай з нами! Рука у Маші була гаряча і чомусь у снігу, він тримав її міцно, боячись, що вона висмикне її, і разом з Машею, з Петром, з усіма, хто був зараз поруч, співав, хоча ніколи не чув доти цієї пісні, не знав ані слів, ні мелодії. - Товариші! Давайте станемо рядами по шість чоловік! - владно скомандував Петро. В один ряд з Машею, Петром і Миколкою став столяр Василь, легко підбігла і стала поряд з Миколкою Надя тютюнокришка. Як Миколка зрадів! Адже майже два місяці не бачив її! Надя, котра не боялася ні майстра, ані самого "короля сигарного" Егіза, і тут показала свою сміливість. Гордо струснувши головою, так що сповзла у неї з голови хустка, блиснувши палкими зеленими очима, вона дзвінким голосом заспівала: Отречемся от старого мира, Отряхнем его прах с наших ног, Нам не надо златого кумира, Ненавистен нам царский чертог... Миколка, як і всі, підспівував, і йшов, тримаючи Машину руку, не почуваючи землі під ногами. І була ще одна пісня. її почав Петро. І ця пісня здалася Миколці найпрекраснішою, кожне її слово відгукувалося в його душі болем і гнівом. Він вбирав у себе її слова і сувору безстрашну мелодію: