"БУДЕ БУРЯ!.."
кучерявою головою, Василь і підняв угору чарочку вишневої наливки. Незабаром прийшли ще гості,- родина Цвіркунових: чоловік, жінка і їхній тринадцятилітній син Пашка. Усі троє працювали на махорочній фабриці Спіліотті. Цвіркунови, як і інші гості, були чепурно одягнені. Та барвиста ситцева кофтина ще більше підкреслювала блідість Фениного обличчя, її червоні, запалені очі. Іван, її чоловік, ще нестарий, але дуже згорблений і сутулий, раз по раз обсмикував на собі нову полотняну сорочку на випуск, а Пашка все крутив тоненькою шийкою, і сорочка-вишиванка теліпалася на ньому, ніби з чужого плеча. Коли пообідали, Петро шепнув Миколці: - Вийди з Пашкою на ґанок. Повартуйте там. Хлопчики одяглися і вийшли. Миколка насторожено поглядав на Пашку. Він хоч і нижчий за нього, Миколку, мало не на цілу голову, зате тримається незалежно, як дорослий, і, судячи з усього, він тут, на Микільській Слобідці, своя людина. Пашка взяв у сінях лопату і почав скидати сніг з ґанку. - Та не стій наче вкопаний! - крикнув він Миколці.- Роби що-небудь. Візьми он хоч насіння, полузай. Помовчавши трохи, він знову заговорив: - Минулої неділі тут теж були іменини. Я на ґанку стояв. Дивлюсь, ходить тут один, принюхується. Якби мене тут не було, шпик отой усе й підслухав би. А я молоток дістав і по бильцях тричі стукнув,- попереджаю, що небезпека. - І минулої неділі - іменини? - здивувався Миколка. - Та ти що, з неба впав, хлопче? - Пашка поблажливо глянув на нього.- Таж іменини ці - не справжні, то тільки так, як батько каже,- про людське око. Збираються тут робітники, про політику балакають, про свої справи фабричні. Студент книжки читає або розказує щось. От послухай... Миколка припав вухом до дверей, почув голос Петра: - І хіба тільки у Спіліотті отак знущаються з робочого люду? Хіба вам, столярам і теслярам, краще? Скажіть, Сергію, чим відрізняється ваш Гінзбург од Спіліотті? - А нічим не відрізняється, тільки про свою кишеню й дбає,- жваво відгукнувся Сергій.- Майстерні й бараки збиті сяк-так, нашвидкуруч, пропадаємо від холоду, в усі щілини дме. - Нічого дивного! - підхопив іще хтось.- Чого-чого, а щілин хоч відбавляй. Земля поміж ними висипалася, спимо,