"БУДЕ БУРЯ!.."
Миколка чув, що Микільська Слобідка - десь на лівому березі Дніпра, але навіщо туди йти,- не уявляв собі. А втім, з Петром він ладен був піти хоч на край світу. - Отже, домовились! Завтра, о другій годині дня приходь на пристань. У неділю вони зустрілися на пристані. На Микільській Слобідці жили переважно робітники пароплавних майстерень. Улітку вони переходили на лівий берег Ланцюговим мостом або ж переправлялися на човнах. Узимку - по кризі. От і сьогодні на кризі чорніло кілька постатей робітників. Петро йшов, піднявши комір шинелі, зрідка озираючись на Миколку, що тупав за ним у великих валянках, у заячій шапці-вушанці й старій свитині. Зимове сонце кидало скісне проміння на закуту в кригу річку, і вся вона виблискувала й мерехтіла сліпучими іскрами. Попереду, крізь морозяний туман, ледь мрів лівий берег. Миколка, розігнавшись, ковзався то на одній нозі, то на другій, падав і вставав. Петро, примруживши очі, постояв якусь мить, пригадуючи недавній вечір. ... Була наймиліша його серцю пора - жовтень, коли дерева ще не скидають листя, а гордовито красуються, пишно прибрані сухим золотом, коли ще гаряче припікає сонце й пахне вогкуватою травою і жовтушками-безсмертниками... Він чекав на Машу біля старої липи на Великій Володимирській. Дівчина прийшла, спитала тихо: - Ви довго чекаєте? - Не "ви", а "ти". Ми ж домовились! - нагадав він. - Здрастуй, Петре,- засміялася вона.- Ви, ні, ти - довго чекаєш? "Довго. Все життя",- відповів він подумки, а вголос сказав: - Ні, Машенько, я тебе недовго жду. Тебе, тебе,- повторював радісно. Вона зазирнула йому знизу в обличчя, промовила засмучено: - Я знаю, я догадуюсь, хто ви. І хочу, щоб ви вірили мені. - Я вірю, Машенько. Вона похитала головою. - Не так. Я хочу, щоб довіряли. Щоб ти довіряв мені, Петре. Не думай, що я квола, безсила.