"ГОРЮ, РЯТУЙТЕ!"
пачку чаю, фунт цукру... Коли полтиник був весь, до останньої копійки витрачений, Миколка повів щасливого Івасика додому, в крихітну халупку на Гончарній, де він жив із хворою бабусею. Увечері Миколка пішов засвічувати ліхтарі сам. Дядько застудився, розвантажуючи "Зорю", і тепер лежав на ліжку й тихо стогнав. Миколка неквапливо йшов Боричевим током з драбинкою на плечі і бляшанкою у руці. Засвітив один ліхтар, другий, третій. Ось із фунікулера вийшло кілька чоловік, серед них Петро Волинець. Він не помітив Миколку, пішов уперед, засунувши руки в кишені шинелі. Миколка чомусь не наважився підійти до нього, стояв, притулившись спиною до ліхтарного стовпа, і дивився йому вслід. А Волинець швидко попрямував до кам'яного триповерхового будинку, де містилася деревообробна майстерня. Миколка, й сам не знаючи, навіщо він це робить, скоряючись якійсь владній незбагненній силі, пішов слідом за ним. Волинець ішов швидко, не озираючись. Коли він шмигнув у під'їзд, Миколка сховався за будочкою чистильника чобіт. За мить Петро вийшов з під'їзду, насвистуючи якийсь веселий мотив. Тоді, охоплений цікавістю і водночас тривогою, хлопець зазирнув у двері і побачив, що у під'їзді лежить листівка. Він швиденько підняв її, прочитав при світлі ліхтаря заголовок - "Київський соціал-демократичний листок" і сховав до кишені. Була вже десь дев'ята година вечора. Позаду Миколки важко йшла гладка жінка у хустці, з кошиком у руці, попереду - молоденька дівчина, схожа на покоївку, а з-за рогу виринув якийсь дядько. Ліниво окинувши поглядом Миколку, він перегнав його, потім дівчину і пішов за Петром поволі й обережно. Миколка невиразно відчув: щось тут негаразд. Він почав догадуватися, що цьому чоловікові з тьмяним, лінивим поглядом потрібен Петро, він його вистежує. І Петро, мабуть, теж відчув це, бо нахилився зашнурувати черевик і ніби ненароком озирнувся. Тоді Миколка, ще не зовсім зміркувавши, що він робить, запалив сірника, підніс до ганчірки і, розмахуючи нею над головою, кинувся до шпика з несамовитим криком: - Горю, рятуйте! Він кричав дедалі голосніше, бо й справді обпік пальці: