ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ СЕРПНЯ
- Старий вещ, купуємо старий вещ! Петро зайшов до пивнички, замовив кухоль пива. Пив поволі, прислухаючись до розмов: - Повтікали з тюрми політичні... - Не знайшли? - Шукай вітра в полі... Він вийшов з пивнички і побачив Ахмета з мішком. - Гей, Ахмете,- голосно покликав Волинець,- купи добру шинелю... Ходімо зо мною, покажу. Що ж тут дивного? Студент (а судячи з його злинялої косоворотки і старих черевиків, видно, який він "багатій") хоче продати тандитникові якесь дрантя і тягне його до себе. Біля Кухмістерської, де не видно було городовиків і поліцейських, Ахмет швидко й тихо сказав: - Пішов твоя чоловік рано-вранці. Моя до пристані провів. На човен сіла, поїхала. Петрові захотілося обняти, пригорнути до себе тандитника, та, побачивши, що назустріч їм іде городовик з шаблею на одному боці із револьвером на другому,- він знову почав голосно вихваляти свою шинель. За рогом обидва зупинилися. - Спасибі тобі, друже,- тихо сказав Петро. Він вийняв з кишені три карбованці, але не встиг простягнути асигнацію Ахметові, як той, відсахнувшись, з виразом жаху на обличчі заговорив: - Моя для тебе зробив. Ти не людина, ти не людина... - Постривай, Ахмете, а хто ж я? - Ти - золото. Донька моя любиш, сам бідний, їй цукерки носиш. Ти золото, а мене нащо ображав? Гроші сунув - нащо? - Дітям молоко купиш. Візьми, є в "мене гроші. - Не треба ображав, синку. Юк, улим, юк, не візьме Ахмет гроші. І пішов зі своєю торбою, співуче вигукуючи: - Старий вещ! Купуємо старий вещ!