ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ СЕРПНЯ
імені, ані прізвища якого не знав, глухими подільськими вуличками й завулками. Іноді, почувши поліцейський свисток чи побачивши здалеку постать городовика, вони ховалися у під'їздах та прохідних дворах. Так пощастило їм непомітно дістатися Татарки. Тут було безлюдно й тихо. Пригнувшись, підійшли до Ахметового будиночка. Петро постукав у двері. - Хто така? Нащо стукав? - почувся переляканий сонний голос тандитника. - Це я, Петро... Ахмет відчинив двері, впустив Петра і його супутника. - Ахмете, оце той чоловік, про якого я тобі казав. Сховай його. А рано-вранці він піде,- сказав Петро. - Якші,- кивнув головою Ахмет, почухуючи потилицю і обводячи очима дітей - Саліме та шістьох хлопчиків, що спали на підлозі, на кошмі. Жінка Ахметова, Разія, сиділа на ліжку, заваленому ганчір'ям, злякано дивилася на незваних гостей. - Ой, куркам, ой боюсь,- заголосила вона,- кічкінел ерне уйла? Ой, моя боїться городовий... Та Ахмет, не звертаючи уваги на дружину, прочинив дверцята комірчини, показав на овечу шкуру, що лежала на підлозі. - Отам нехай твоя спить!.. І, підійшовши до жінки, щось довго говорив їй по-татарському,- видно, заспокоював її. Волинець потиснув товаришеві руку, побажав удачі і пішов. І знову пробирався тими ж самими темними вуличками, петляючи, як заєць у лісі. Додому він прийшов пізно вночі. Мама сиділа мовчки, ніби скам'яніла. - Ну, от бачиш, мамочко, я ж прийшов. Я живий, усе гаразд,- повторював він, пригортаючи до себе матір.- Та годі тобі, нічого ж зі мною не сталося. Але думав він не про себе, а про товариша, котрого залишив у тандитника. Чи не наскочить туди поліція? Ні, ні, не випадково вони вибрали дім татарина. Він ніколи не привертав уваги "охоронців порядку". І ось зараз Волинець знову йшов у напрямі Татарки, сподіваючись зустріти Ахмета. Звичайно в таку годину він уже виходить з дому з мішком за спиною, і на всю вулицю лунає його гучний голос: