ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ СЕРПНЯ
- Заколотники прокляті, я б їх усіх - на шибеницю! - А я б вас у ополонку! - А скільки їх утекло, один чи двоє? - Кажуть - одинадцять! - Ай-я-яй, одинадцять політичних з Лук'янівки, чули? - Нічого, спіймають і пошлють туди, де козам роги вправляють. А життя в місті цього ранку 19 серпня 1902 року текло собі своїм звичаєм. Робітники йшли на заводи - Гретера і Криванека, "Арсенал", "Південноросійський". На Подолі починали трудовий день тютюнниці, вантажники, муляри, задихалися біля жарких печей пекарі. Ішли в майстерні білошвейки, корсетниці, кравці; поспішали на Житній базар перекупки, розчинилися ворота Купецького ряду, запрошували покупців магазини на Хрещатику. Петро збіг Вознесенським спуском на Поділ, обігнув ланцюжок городовиків і двірників. Не дивився на них, а в серці був неприємний холодок. Силкувався подолати тремтіння в ногах, голова була важка, ніби свинцем налита. Цю ніч він не лягав спати. Учора о десятій годині вечора він прийшов на явочну квартиру, де його чекав один з іскрівців-утікачів. І в той час, як у Лук'янівській тюрмі приходили до пам'яті приглушені вартові, а начальство з'ясовувало обставини втечі, в той час, як метався у своєму домі вкрай розлючений жандармський генерал Новицький, Петро ішов з товаришем, ні