ВОГНІ В ЯРУ
- Рахмет, дядю Петро! - заплескала в долоні Саліме.- Які гарненькі картинки, ой які чудесні, нинді мотур2 картинки! Ой, дякую, дякую! За хвилину з віконця вже визирали смугляві личка усіх шістьох братиків Саліме. Рівно о шостій годині Петро був на Покровській вулиці. Щоразу, підходячи до будинку Маші, він ловив себе на думці: буде сьогодні стовбичити біля дому двірник чи ні? Яка в нього тупа і жадібна фізіономія! Як пронизує він Петра єдиним своїм оком! Нема його. От і добре! Маша була дома сама. Сергій Іванович пішов з Дімою на прогулянку. Волинець пройшов до її кімнатки, сів у крісло, відкинув голову. - Стомилися, Петре Володимировичу? - ласкаво спитала Маша. - Так, звичайно, та ні, що ви...- зовсім збентежився він і додав благально: - Машенько, прошу вас, не треба мене по батькові величати. - А як же? - Як хочете: Петро, Петя... Він глянув на неї і ніби вперше побачив її ніжну шию, ясно-карі очі, милі родимки на щоці. І так йому добре було в цій затишній тихій кімнатці, так хотілося сидіти, не ворушачись, і дивитися на Машу. На стінці, над етажеркою, висів портрет. З портрета таким самим ясним поглядом, як у Маші, дивився на нього молодий чоловік у студентській тужурці. - Це мамин брат Олександр. Народоволець, помер на каторзі,- тихо сказала Маша.- Мама торік поїхала до нього, але не застала серед живих. І кайдани з нього зняли тільки після смерті... Голос у Маші зірвався, вона все нижче й нижче схиляла голову і, не стримавшись, заплакала. Він хотів обняти її, та не наважився. Обережно, як дитину, погладив по голові. - Не плач, Машенько, не плач, рідна...- сказав він, уперше звернувшись до неї на "ти". Вони сиділи поруч на канапці, не запалюючи світла. Маша розповідала йому про маму, про гімназію, про вчителів. Потім підсіла до піаніно і, акомпануючи собі, неголосно заспівала.