СТУДЕНТ ІМПЕРАТОРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Бігом піднявшись на третій поверх, Петро подзвонив. Двері йому відчинила покоївка. У просторому, обставленому меблями в білих чохлах передпокої сиділо двоє: бабуся і похмурий чиновник поштово-телеграфного відомства. Петро сів поряд з ним, притулив долоню до щоки. За високими дверима кабінету чути було рівномірне гудіння бормашини і ласкаво-муркотливий голос лікаря. Підійшла й Петрова черга. Лікар був маленький, товстенький, з широкою - на всю голову - ніби відполірованою лисиною. На його стомленому обличчі застиг вираз завченої люб'язності, але очі були живі, уважні. Швидким поглядом окинувши Петра, він показав йому на крісло: - Прошу. - Я від Дмитра Івановича. Гладенько виголене немолоде обличчя лікаря злегка порожевіло, очі лагідно усміхнулися. - Чудесна людина Дмитро Іванович! - відповів він на пароль і голосно, щоб чути було у передпокої, звелів: - Розкрийте рота, батечку! Ну ж бо, ширше, ширше, прошу! В той же час, нечутно ступаючи, він попрямував до сусідньої кімнати, зробивши Волинцю знак, щоб той ішов за ним. Тут височів, займаючи мало не половину кімнати, величезний буфет горіхового дерева, за яким була кладова. Дверцята її, обклеєні такими ж самими, як стіни, шпалерами, були зовсім непомітні. На полицях лежали пачки нелегальної літератури, а на підлозі стояв чималий ящик, на верхній кришці якого було написано: "Австро-Угорщина. Станція відправлення - Гусятин. Станція одержання: Київ". Ящик був вщерть заповнений пачками тоненького тютюнового паперу з надрукованим на ньому текстом. Волинець скинув косоворотку. Під нею був жилет з внутрішніми кишенями на спині й на грудях. Схилившись над ящиком, Сандомирський швидко витягав з картонних перегородок пачки й засовував їх у кишені Петрового жилета. - Годі, ви вже потовстішали! - усміхнувся він і, увійшовши з Петром до кабінету, посадив юнака в крісло, увімкнув бормашину і голосно, підкреслено роздратовано крикнув: - Не крутіть, будь ласка, головою, ви мені заважаєте!