МИКОЛКА ЗАСВІЧУЄ ЛІХТАРІ
пригадував той страшний ранок, той майдан у Карлівці, куди зігнали людей для екзекуції. Били барабани, а на землі лежали люди - жінки, старі діди, діти,- і жандарми стягували з них одежу. Він ішов, спотикаючись і падаючи, і ще не все розумів. Власне, він нічого не розумів, дарма що чув крики нещасних і бій барабанів, огидний, моторошний бій, і бачив червону від крові траву. Він ішов ніби крізь якийсь червоний туман, а коли побачив на землі напівмертвого діда Гната, закричав страшно: - Дідуся не чіпайте! Це мій дідусь! Тоді солдат схопив його в оберемок і поніс на місце екзекуції. Коли шмагали його різками і він лежав, зціпивши зуби, щоб не вихопилося ані стогону, раптом почувся батьків голос. Батько, котрий ховався у лісі, з'явився несподівано і, кинувшись до солдатів, закричав диким голосом, що заглушив бій барабанів: - Солдатики, ріднесенькі! Спиніться! Бога бійтеся, солдати! За що невинних убиваєте... І тоді... - Микольцю, Микольцю,- прошепотіла Маша, і очі її, спрямовані на нього, були повні сліз. - Батькові дали двісті різок. Додому занесли непритомного. Потім до хати вбіг урядник і нагаєм добив його... Миколка замовк. Сидів, зовсім спустошений, згаслий якийсь, похнюпивши голову. І знову обняв його студент, і знову заговорив лагідно і просто: - Кажуть, ти у нас письменний, грамотій, Миколко, читати любиш. Знаєш, що я надумав, друже? Буду я тебе вчити. Може, підготую до комерційного або реального училища. Увечері, раз на тиждень - у неділю або в суботу - приходитиму до тебе. Ну, як - згоден? Миколка знизав плечима: - Таж на роботу мене дядько має влаштувати. Певна річ, він зрадів, дуже зрадів, тільки не знав, як поставиться до цієї новини дядько, і чи треба буде платити студентові, а коли треба, то де взяти гроші... Коли Миколка спустився вниз, він спершу побачив двірника. Заради сьогоднішнього храмового свята Степан одягнув чорний піджак, вистояв усю службу в Покровській церкві, а потім побував у шиночку на Нижньому Валу. Помітивши Миколку, Степан скосив на нього своє єдине око.