МИКОЛКА ЗАСВІЧУЄ ЛІХТАРІ
сказав: - Розкажи, братику, як усе це було. Розкажи... якщо можеш. Несподівана ласка незнайомої людини і те, що студент звертався до нього рідною мовою, і те, що назвав братиком,- усе це так схвилювало Миколку, що зразу він нічого не міг сказати. А потім раптом заговорив. Безладно, непослідовно, перестрибуючи з одного на друге. За вікном посутеніло. Маша засвітила висячу лампу з абажуром, сіла на канапу, опустивши руки. Петро і Сергій Іванович курили. А Миколка, дивлячись у вікно, говорив: - Матуся вже мертва, а Панасик і Михайлик її за спідницю смикають: "Мамонько, їстоньки, їстоньки хочемо!"... Понесли мамку на цвинтар. А у тата і дідуся Гната сили не було копати... Тоді він, Миколка, сам викопав могилу. А через тиждень померли обидва братики. У Панасика в руці дідова сопілка була, міцно-міцно затиснув її, так і поховали його з сопілкою. Настала весна, сіяти треба, а в хаті порожньо, сіяти нічим. І у всіх людей, як у них. Щодня кого-небудь на цвинтар несуть. Економія ж велика, господарі її якісь герцоги... Миколка затнувся,- не міг пригадати важке прізвище. - Мекленбурзькі-Стрелецькі,- підказав Сергій Іванович.- Хто ж їх не знає, адже це родичі самого царя! - Якось зібралися біля нашої хати селяни,- розказував далі Миколка,- посідали на підводи, і разом зі старостою поїхали до управителя. І ось кажуть вони йому: "У вас же повні комори зерна, соломи, сіна, а у нас нічого нема. Пухнемо з голоду, діти повмирали, худоба здихає. Дай нам ключі від комор, по-доброму просимо, тобі ж краще буде". А він не дав. Тоді вони повідбивали замки, винесли зерно і картоплю... - Ось так і виходить, Сергію Івановичу,- зауважив студент,- хто все життя працював на інших, хто сіяв і вирощував хліб, мусить помирати з голоду біля панських комор. Пробач, братику, я тебе перебив. Розповідай далі. - Розповідай, Колю,- тихо попросила Маша. Вона сиділа не ворушачись, злегка підвівши обличчя, осяяне рожевуватим відблиском лампи. Миколка глянув на Машу, перевів погляд на Сергія Івановича, на Волинця. В їхніх очах було стільки щирого співчуття! Хлопець не плакав, не ремствував, він пригадував, уголос