МИКОЛКА ЗАСВІЧУЄ ЛІХТАРІ
долинала музика. В такі хвилини Миколка до болю гостро тужив за рідною своєю Карлівкою, за зеленим простором лугів, ніби перед очима бачив знайоме озеро у лісі, чув, як шарудить очерет, як пахнуть духмяні трави і квіти на галявинці, де сиділи вони з дідусем Гнатом. Дідусь вирізував йому з горіхової шкарлупи малесенькі кошички. І пригадуючи ці кошички та коричневі висохлі дідові руки, хлопчик відчував, що серце його стискається від нестерпного болю. Коли сутінки огортали місто, Миколка ходив з дядьком Іваном засвічувати ліхтарі. Миколка ніс драбину, а Іван три- мав у руках бляшанку з гасом, ганчірки й сірники. На короткому Покровському провулку засвічували всього два ліхтарі. Ще вісім треба було засвітити на Боричевому току, що перетинав провулок. Миколка залізав на стовпи, наливав гас у ліхтарі, і коли вони спалахували жовтуватим, ніби приглушеним полум'ям, серце хлопчика починало битися радісно й гордо. Так минуло два тижні. Миколка зміцнів, плечі в нього випросталися. Очі, як і раніше, зажурені, набули свого звичайного яскраво-синього кольору. Майже щодня зустрічав він дочку адвоката Машу. Вона то вела за руку братика, то йшла кудись з подружкою, яка без угаву весело торохтіла. Миколка подумки прозвав її "цокотухою-балаболкою". Іноді, повертаючись після своїх походеньок по місту, він бачив Машу на балконі. Вона стояла, задумливо дивлячись удалину, трохи підвівши голову і примруживши очі. І ось сьогодні, коли двірник Степан пішов, не відповівши на його привітання, з'явилася Маша. Миколка мив вікно і не помітив її. Вікно було темне від пороху й бруду, вже цілу годину порався він біля нього то з мокрою, то з сухою ганчіркою. - Добридень! - почув він враз лагідний голос. Він підвів голову і побачив Машу. З косою, перекинутою на груди, у синій сукні з чорним оксамитовим поясом, вона стояла поряд, привітно дивлячись на нього. - Добрий день! - повторила Маша, а що він і далі мовчав, стоячи навколішках перед вікном, з ганчіркою у руці, вона докірливо промовила: - Я ж з вами привіталася. Чому ви не відповідаєте? Ви племінник Івана, правда? - Небіж,- розгублено пробурмотів Миколка, не дивлячись на дівчину і поволі підводячись з колін.