МИКОЛКА ЗАСВІЧУЄ ЛІХТАРІ
- Ти роздягайся, голубе, відпочивай. Втомився, либонь, з дороги,- сказав Іван і почав стелити на дерев'яному тапчані постіль Миколці. Миколка, повернувшись до дядька спиною, стягнув з себе сорочку. - Господи-Ісусе! Що ж це таке!.. - голосно й жалібно вигукнув Іван, з жахом дивлячись на чорну, з закипілими кривавими рубцями спину хлопчика.- Що ж вони, іроди, і тебе нагаями шмагали? Схопившись за стіл, щоб не впасти, він розгублено додав: - Що ж це на світі робиться, дітей невинних б'ють! Миколка натягнув на себе ряднину, обернувся лицем до стінки, а Іван сів на табуретку і, обхопивши голову руками, розгойдуючись з боку на бік, тихо застогнав. Він знав, яке лихо спіткало хлопчика, знав, що його мати Килина, Іванова рідна сестра, та двоє Миколчиних молодших братиків померли з голоду. Дійшли до Києва чутки й про те, що замучені голодом селяни села Карлівки об'єдналися, відкрили поміщицькі комори, вивезли хліб і зерно. А через кілька днів до Карлівки, яка стала центром повстання, прибув з п'ятьма батальйонами піхоти Полтавський губернатор Бельгард. Знав ліхтарник, що Миколчиного батька, як одного з призвідників повстання, засікли до смерті, немає серед живих і діда Гната. Що з ним сталося? З голоду, зі страху за дітей чи од хвороби якої помер він? Хотілося ліхтарникові думати, що старий батько його помер власною смертю. - Миколко,- гукнув Іван.- Ти не спиш іще? Скажи, а дід Гнат від чого помер? З голоду чи од недуги якої? "Заснув, мабуть, притомився",- подумав Іван і в ту ж мить почув приглушений Миколчин шепіт: - Засікли дідуся, під різками помер. Не питайте більш нічого.